Айтматов Чингіз - Білий пароплав (після казки)

Айтматов Чингіз - Білий пароплав (після казки) резюме книги

Білий пароплав (після казки)

 …Ряба Кульгава Стара, взяла хлопчика і дівчинку за руки й повела їх геть…

…поряд чує голос:

Постривай, велика мудра жінко, не губи безневинних дітей.

Обернулася Ряба Кульгава Стара, глянула — і зчудувалася: стоїть перед нею олениця, матка маралів. Та такі очі в неї величезні, дивляться з докором і смутком. А сама олениця біла, як молозиво первістки, черево бурою шерсткою підбите, як у малого верблюденятка. Роги — просто краса,— розлогі, наче гіл­ля осінніх дерев. А вим'я чисте та гладеньке, як груди жінки- годувальниці.

Хто ти? Чому ти говориш людською мовою? — спитала Ря­ба Кульгава Стара.

Я мати-олениця,— відповіла їй та. — А заговорила так то­му, що інакше ти не зрозумієш мене, не послухаєш.

Чого ти хочеш, мати-оленице?

Одпусти дітей, велика мудра жінко. Прошу тебе, оддай їх мені.

Навіщо вони тобі?

Люди повбивали близняток моїх, двох оленят. Я шукаю собі дітей.

Ти хочеш їх вигодувати?

Так, велика мудра жінко.

А ти добре подумала, мати-оленице? — засміялася Ряба Кульгава Стара. — Вони ж діти людські. Вони виростуть і вбива­тимуть твоїх оленят.

Коли вони виростуть, то не вбиватимуть моїх оленят,— відповіла їй мати маралів.— Я їм буду матір'ю, а вони — моїми дітьми. Хіба вони убиватимуть своїх братів і сестер?

Ох, не кажи, мати-оленице, не знаєш ти людей! — хитала головою Ряба Кульгава Стара. — Не те що лісових звірів, вони й одне одного не жаліють. Оддала б я тобі сиріток, щоб ти сама побачила, що правдиві мої слова, але ж і цих дітей люди повбивають у тебе. Нащо ж тобі стільки горя?

Я поведу дітей у далекий край, де їх ніхто не знайде. Пожалій діток, велика мудра жінко, одпусти їх. Буду я їм вірною матір'ю... Вим'я моє повнісіньке. Плаче моє молоко за дітьми. Просить моє молоко дітей.

Ну що ж, коли так,— промовила Ряба Кульгава Стара, подумавши, — бери, та веди їх звідси скоріше. Веди сиріток у свій далекий край. Та коли загинуть вони в дорозі далекій, коли повбивають їх розбійники стрічні, коли чорною невдячністю від­платять Тобі твої діти людські,— нарікай сама на себе.

Подякувала мати-олениця Рябій Кульгавій Старій. А хлопчи­кові й дівчинці сказала:

Тепер я ваша мати, ви мої діти. Поведу я вас у далекий край, де лежить серед снігових гір лісистих гаряче море — Іссик- Куль.

Пораділи хлопчик і дівчинка, жваво побігли за Рогатою матір'ю-оленицею. Та потім вони потомилися, ослабли, а дорога далека — з одного краю світу на другий. Не зайшли б вони далеко, якби Рогата мати-олениця не годувала їх молоком сво­їм, не гріла тілом своїм ночами. Довго йшли вони. Все далі залишалася позаду стара батьківщина Енесай, але й до нової батьківщини, до Іссик-Кулю, ще було дуже далеко. Літо й зиму, весну, літо і осінь, ще літо й зиму, ще весну, ще літо й осінь пробиралися вони крізь хащі пралісів, спекотними степами, по сипучих пісках, через високі гори й бурхливі ріки. Гналися за ними зграї вовків, але Рогата мати-олениця, посадивши дітей на себе, виносила їх од лютих звірів. Гналися за ними на конях мисливці із стрілами, кричали: «Олениця вкрала дітей людських! Держи! Лови!» — і стріли пускали навздогін, і від них, од непрошених рятівників, виносила дітей Рогата мати-олениця. Бігла вона скоріше, ніж летіли стріли, тільки шептала: «Міцніше дер­жіться, діти мої, — за нами женуться!»

Привела нарешті Рогата мати-олениця дітей своїх на Іссик- Куль. Стояли вони на горі — дивувалися. Кругом снігові пасма, а посеред гір, порослих зеленим лісом, скільки око сягає, море хлюпоче. Ходять білі хвилі по синій воді, вітри гонять їх здале­ку, женуть удалечінь. Де початок Іссик-Кулю, де кінець — не знати. З одного краю сонце сходить, а на другому ще ніч. Скіль­ки гір стоїть навкруги Іссик-Кулю — немає ліку, а за тими гора­ми скільки ще таких же снігових гір височіє — теж не вгадати.

Це і є ваша нова батьківщина, — сказала Рогата мати-оле­ниця. — Будете жити тут, хліб сіяти, рибу ловити, худобу розво­дити. Живіть тут з миром тисячі літ. Хай продовжиться ваш рід і примножиться. Хай не забудуть нащадки ваші мову, яку ви сюди принесли, хай їм солодко буде говорити й співати своєю мовою. Живіть, як повинні жити люди. А я буду з вами і з дітьми дітей ваших у всі часи...

Отак хлопчик і дівчинка, останні з киргизького племені, знайшли собі нову батьківщину на благословенному і вічному Іссик-Кулі.

      Джерело: Айтматов Ч. Білий пароплав (після казки) : повість / Ч. Айтматов // Твори : в 2-х т. –– Київ, 1983. –– Т. 2. –– С. 382-384.

Білий пароплав (після казки) слухати онлайн безкоштовно