Ліндгрен Астрід Анна Емілія - Пеппі оселяється у віллі «Хованка»

Ліндгрен Астрід Анна Емілія - Пеппі оселяється у віллі «Хованка» резюме книги

На околиці малесенького містечка є старий, занедбаний садок, у садку стоїть старий будиночок, а в ньому мешкає Пеппі Довгапанчоха. Їй дев'ять років, і мешкає вона там сама-самісінька. Нема в неї ні мами, ні тата. І добре, що нема, бо ніхто їй не загадує йти спати саме тоді, коли вона найдужче розгуляється, і ніхто не силує пити риб'ячий жир, коли хочеться з'їсти цукерок.

Колись у Пеппі був тато, і вона його страх як любила, і мама, звичайно, теж була, але так давно, що Пеппі не пам'ятає її. Мама померла ще тоді, як Пеппі була маленька, лежала в колисці й так верещала, що ніхто не міг витримати того вереску. Пеппі гадає, що її мама тепер на небі й дивиться на свою доню крізь дірочку. Тому вона часто махає мамі рукою і каже:

- Не бійся! Я не пропаду!

Тата свого Пеппі ще не забула. Він був капітаном і плавав по широкому морі. Пеппі також плавала з ним, аж поки одного разу під час бурі велика хвиля забрала його з палуби, і він зник. Але Пеппі була впевнена, що колись він повернеться. Вона не вірила, що тато втонув. Вона вважала, що він поплив на острів, де живе повно негрів, став їхнім королем і тепер ходить собі серед них із золотою короною на голові.

- Моя мама - ангел, а мій тато - негритянський король! Не всі діти мають таких гарних батьків, - любила похвалитися Пеппі. - А тільки-но мій тато збудує корабель, він припливе по мене, і я стану негритянською королівною. Гей-гоп, ото буде життя!

Тато купив цей будиночок у садку дуже давно. Він хотів оселитися тут із Пеппі, коли вже постаріє й не зможе більше плавати. Та сталося лихо, його забрала хвиля, і, дочекатись, поки він повернеться, Пеппі подалася просто додому, до вілли «Хованка»…

Поряд із віллою «Хованка» був інший садок та інший будинок. Там жили тато, мама і двоє гарненьких дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Томмі, а дівчинку - Аніка. Обоє вони були дуже чемні, гарно виховані й слухняні. Томмі ніколи не кусав нігтів і завжди робив те, що загадувала мама. Аніка не вередувала, коли їй чогось не давали, і завжди була мов лялька у своїх гарно випрасуваних ситцевих сукенках, яких ніколи не бруднила. Томмі й Аніка мирно гралися в своєму садку, але часто їм хотілося мати якихось товаришів, і тоді, коли Пеппі плавала з татом по морях, вони інколи вилазили на огорожу, що відділяла їхню садибу від вілли «Хованка», й казали:

- Як погано, що в цьому будинку ніхто не живе. Хай би тут оселилася якась родина з дітьми!

Того лагідного надвечір'я, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли «Хованка», Томмі й Аніки не було вдома. Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що в сусідньому будинку хтось оселився. Навіть як вони вже повернулися додому й стояли біля своєї хвіртки, озираючи вулицю, то ще не знали, що тепер у них так близько з'явилась товаришка і їм буде з ким гратися. Вони стояли собі й міркували, який їм сьогодні випаде день: чи приємний, коли є чим розважитись, чи нудний, коли ніщо не спадає на думку, аж раптом відчинилася хвіртка з вілли «Хованка» і з неї вийшла чудна дівчинка. Томмі й Аніка зроду такої не бачили. Це вийшла на ранкову прогулянку Пеппі Довгапанчоха.

Ось який вона мала вигляд: морквяного кольору волосся, цупко заплетене в дві кіски, що стирчали, мов палички, ніс картоплинкою, весь поцяткований ластовинням, великий рот із білими здоровими зубами. А вбрана вона була просто-таки химерно. Пеппі сама пошила собі сукенку. Сукенка мала бути блакитною, та блакитної матерії не вистачило, тому Пеппі в кількох місцях подоточувала червоні клапті. На довгі, худі ноги вона понатягала довгі панчохи - одну руду, другу чорну, а чорні черевики були рівно вдвічі довші за її ступні. Ці черевики тато купив дівчинці на виріст у Південній Америці, і ніяких інших черевиків вона не хотіла носити.

Та найдужче вразило Томмі й Аніку те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня. Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку й білий солом'яний брилик.

Пеппі рушила вулицею, однією ногою ступаючи по тротуару, а другою - по риштаку. Томмі й Аніка не зводили з неї очей, поки її було видно. Незабаром Пеппі повернулася. Тепер вона вже йшла задки - не хотіла тратити сили, обертатися зайвий раз. Дійшовши до хвіртки Томмі й Аніки, Пеппі стала. Діти мовчки дивилися одне на одне. Нарешті Томмі спитав:

- Чого ти йдеш задки?

- Чого я йду задки? - перепитала Пеппі. - Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? А крім того, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина.

- А звідки ти знаєш? - спитав Томмі. - Ти ж не була в Єгипті.

- Я не була в Єгипті? Овва! Затям собі: я була скрізь, об'їздила цілий світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, що б ти сказав, коли б я пройшла вулицею на руках, як ходять усі в Індії!

- Все це ти набрехала, - сказав Томмі. Пеппі хвилину подумала.

- Так, набрехала, - сумно сказала вона.

- Брехати негарно, - зважилась розтулити рота й Аніка.

- Так, брехати дуже негарно, - погодилася Пеппі ще сумніше. - Але я часом забуваю про це, розумієш? Та й хіба можна вимагати від дівчинки, в якої мама ангел, а тато - негритянський король і яка сама ціле своє життя плавала по морях, щоб вона завжди казала правду? Тож коли я, бува, ненароком збрешу, вибачте мені, бо я надто довго жила в Конго. Але ж ми однаково можемо приятелювати, га?

- Певне! - сказав Томмі й раптом відчув, що сьогодні їм не буде нудно.

- Чому б вам не поснідати в мене? - запитала Пеппі.

- О, а й справді, - зрадів Томмі, - чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо!

- Авжеж, - мовила Аніка. - Ходімо, швиденько!

- Але спершу треба відрекомендувати вас панові Нільсону, - сказала Пеппі.

Мавпа зняла брилика й чемно вклонилася…

- Ти тут живеш зовсім сама?

- Та де! - сказала Пеппі. - Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною.

- А твої тато й мама хіба не живуть тут?

- Ні, більше ніхто не живе, - радісно сказала Пеппі.

- А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? - запитала Аніка.

- Я сама, - відповіла Пеппі.- Спершу кажу лагідно, а коли не послухаю, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатись, то даю собі ляпаса, розумієте?

Томмі й Аніка не дуже її зрозуміли, але подумали, що це, мабуть, добрий спосіб. Тим часом вони зайшли до кухні, й Пеппі сказала:

Наколотим тіста-іста, спечемо млинця-линця на сніданок-данок-анок.

Тоді і взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору. Одне впало Пеппі на голову, розбилося, і жовток залив їй очі. Але решту двоє вона таки спіймала в каструлю, де вони й потовклися.

- Я не раз чула, що жовток корисний для волосся, - мовила Пеппі, витираючись. - Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме. Щоб ви знали, в Бразілії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся. Зате там немає лисих.

Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралущу з каструлі. Тоді взяла щітку, що висіла на цвяшку, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки полетіли навкруги. Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду. Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду. А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі.

- Їжте! - гукнула вона. - Швидше їжте, поки млинець гарячий!

Томмі й Аніка взялися до млинця. Він їм дуже смакував.

Після сніданку Пеппі запросила їх до вітальні. Там не було ніяких меблів, крім величезного комода з безліччю шухляд. Пеппі повідчиняла шухляди й почала показувати Томмі й Аніці свої скарби. Пеппі дала своїм новим друзям подарунки на згадку. Томмі одержав кинджал з руків'ям, оздобленим перламутром, а Аніка - різьблену коробочку. В коробочці був перстень із зеленим камінцем.

- Тепер ідіть уже додому, - сказала Пеппі. - Щоб завтра могли знов прийти. Бо як ви не підете звідси, то не зможете прийти сюди. А шкода, якби ви не прийшли.

Томмі й Аніка погодилися з нею і рушили додому. Вони оминули коня, що з'їв уже весь свій овес, і вийшли на вулицю через хвіртку вілли «Хованка». Пан Нільсон помахав їм услід бриликом.

Джерело: Ліндгрен Астрід. Пеппі Довгапанчоха / А. Ліндгрен // Пеппі Довгапанчоха / А. Ліндгрен. – Київ, 1977. – Ч. 1. – С. 5-13.

Пеппі оселяється у віллі «Хованка» слухати онлайн безкоштовно